Сергійко (він/його) з Вільнюса зовсім недавно живе в Литві. Сюди його привела романтична історія, подробиці якої ми, втім, не будемо переказувати тут. Ми в TraM Baltic знали, що Сергій збирається емігрувати в країни Балтії, чекали, і були раді, коли він зміг приєднатися до нашої команди.
Камін-аут Сергія, як транслюдини, був незвичним: одразу на десятки тисяч людей – передплатників соцмереж, – його знали і підтримували в іншій його квір-ідентичності. Виглядає так, що через його публічність у нього начебто не було можливості здійснювати перехід у тиші, непомітно, до чого часто прагнуть транслюди. Але справа не тільки в його популярності:
– Коли почалася війна, я вирішив, що поїду в іншу країну, сховаюся, почну гормональну терапію, змінюся, і ніхто не впізнає мене колишнього. Я думав, що піду в stealth – буду звичайним чоловіком, не пояснюючи нікому, хто я. Але все пішло інакше. У якийсь момент я зрозумів, що мені важливо бути відкритим. Це був мій особистий протест.
Кожна трансгендерна і небінарна людина приходить до усвідомлення своєї ідентичності свого часу. Але абсолютно кожній необхідна підтримка оточення, ще в денайлі, і, звісно, в перші дні після виходу з шафи:
– Найяскравіший приклад підтримки – моя перша ін’єкція тестостерону. Я жив у Сакартвело, часто працював в одній і тій самій кав’ярні. Коли прийшов час першої ін’єкції, я боявся зробити її сам. І бариста цієї кав’ярні просто зробила мені укол. Це говорить про те, наскільки різною буває підтримка – від просто знайомих до близьких людей.
Типово для трансперсони, коли друзі приймають тебе після камін-ауту, а з батьками – складнощі. Але й тут у Сергія все навпаки:
– У мене є тільки один значущий батько – мама. Вона намагається приймати мене, хоча їй важко. Усе непросто, але й не катастрофічно. Вона намагається, робить помилки, але загалом наші стосунки не змінилися. А єдина людина, яка мене не прийняла – мій колишній найкращий друг, але тепер це не так уже й важливо для мене.
Звісно, до камін-ауту в Сергія був довгий шлях, як у більшості транслюдей:
– Перші усвідомлення прийшли в пізньому підлітковому віці – приблизно в 14-15 років. Хоча мене завжди заворожувала тема гендерних трансформацій: Вєрка Сердючка, серіал “Маргоша”. Тоді я не розумів, чому це так приваблює, але відчував, що це важливо. Чим далі я жив, тим більше проявлялася дисфорія. У якийсь момент жити з цими думками і відчуттями стало неможливо.
Ми в транс-спільноті досить часто говоримо про дисфорію, і навіть можемо конфліктувати через це – те, що одній людині не завдає проблем, в іншої – з такою самою [заявленою] ідентичністю може спричиняти гостру дисфорію. Але не менш важливо говорити про те, що приносить нам гендерну ейфорію: так ми ділимося успішним досвідом “практикування” своїх ідентичностей у реальному житті:
– Найкрутіше останнім часом – це зміна зачіски. З активностей мене дуже тішить водіння. У Литві є каршерінг, і я можу взяти машину навіть на 15 хвилин. Це приносить величезне задоволення. І, звісно, спортзал. Відчувати, як тіло стає сильнішим – приємно. Але при цьому я все ще переодягаюся в жіночій роздягальні, бо не відчуваю себе готовим до чоловічої. Тому спортзал для мене – це одночасно і ейфорія, і дисфорія.
Сергій почав і медичний перехід в іншій країні, ще до еміграції в Литву, і досі виїжджає туди, щоб поставити укол раз на три місяці. Вкрай незручним і ресурсовитратним може бути трансперехід для мігранта, якщо ти слабко знайомий із реаліями звернень до лікарів у країні, де ти рятуєшся від переслідувань і насильства. Можливо, офіційний діагноз F64.0 у Литві дозволив би Сергію купувати препарати для гендерно-афірмативної гормональної терапії за рецептом у найближчій до дому аптеці, але не факт, що це дешевше.
Досі Литва не дозволяє навіть своїм громадянам легко змінювати гендерний маркер у документах, щоб отримати заповітну цифру в персональному коді, необхідно пройти через суд, витратити багато часу та грошей. Для мігранта це в принципі неможливо, особливо, якщо він із країни, де зміна документів та інші кроки гендерного переходу заборонені. Тож якщо Сергій залишиться в багатьох інших відношеннях в милій і доброзичливій Литві, він прирече себе на життя з документами, які не засвідчуватимуть його особу в повному розумінні:
– Зараз я думаю про те, в яку країну вирушити, щоб можна було змінити гендерний маркер.
На жаль, для трансгендерних і небінарних людей у безлічі країн світу зведені високі бар’єри для доступу до лікарів і таких простих ліків, як зміна ID, тому Сергій бажає всім нам:
– Я хочу, щоб у транслюдей було менше подолання. Ми, звісно, сильні, круті, адаптивні, але іноді хочеться просто жити. При цьому наша сила в тому, що ми справляємося завжди, у будь-якій країні, за будь-яких обставин.
Через незнання (поки що) литовської мови Сергій не може (поки що) спілкуватися з Вільнюською транс-спільнотою, але в нього є подруга – трансперсона з Білорусі, і ця дружба його дуже підтримує.
– Найважливіше – це спільнота. Самотність робить шлях важчим. Коли я почав шукати підтримку, першим кроком стали групи для транслюдей. Спочатку я просто приходив, мовчав, слухав, але поступово почав говорити, заводити знайомства. Я не зіткнувся з відторгненням, скоріше навпаки – отримав величезну підтримку. Мені це було дуже потрібно, і я буквально біг на ці групи. Тому не бійтеся звертатися за підтримкою, шукати своїх людей. Це може змінити все.
