Лека (він/його), українець, що рятується від війни, знайшов у Ризі велике кохання, психіатра, який видав йому висновок про діагноз F64.0, ендокринолога, що тепер буде супроводжувати його в гормональному транспереході, і милого песика!
Коли почалася війна, Лека кинув у Петербурзі свій магазин, у якому продавав власноруч відреставроване вінтажне взуття, сів у автобус і приїхав до Таллінна. Батьківщина Леки – Суми, місто на сході України, там залишилися його батьки. У російському Петербурзі Лека прожив багато років, там же розпочав медичний перехід – самостійно, як, утім, багато хто з нас, а консультації з гормональної терапії брав у тренерів з бодібілдингу. Прибувши в Таллінн, Лека одразу вирушив допомагати землякам, які рятуються від війни. Він волонтерив у центрі для біженців, який його друзі відкрили у своїй картинній галереї, а жив на кораблі, який надала біженцям естонська влада, як гуртожиток, коли вільні місця в готелях і об’єктах на суші закінчилися.
Через багато місяців його колишня партнерка, мешканка Риги, запросила Леку в гості – відпочити і подивитися місто, він приїхав, дуже швидко знайшов роботу, квартиру в історичному дерев’яному будинку, і – залишився.
Тільки у 2024 році Лека звернувся до рівного консультанта TraM, щоб попросити список транс-френдлі лікарів:
– Лікарів я вибирав за серцем і за прізвищами, які мені подобаються. Так я знайшов класного сімейного лікаря, класного ендокринолога, і класного психіатра. Я приходив до неї на два візити – з інтервалом у півтора місяця приблизно. Мені вже 41, я немолодий, і прийшов на прийом із бородою. Вона подивилася на мої дитячі фотографії. А я навіть у дитинстві був схожий на хлопчиська. Я розповів їй усе своє життя. Вона переконалася, що моє рішення не спонтанне, і що я здоровий, і дала мені довідку.
Вона мені пояснила, що раніше лікарі [Латвії] швидше давали висновки про діагнози F64.0 молодим людям, від 18 і приблизно до 25 років, а тепер перестали видавати їх поспішно. Якби і я був молодшим, можливо, мені треба було б побути в терапії і пройти діагностику. Я сам розбирався, хто я, років до 35.
А як розібрався?
– Я пробував різне – я люблю жінок, але у мене був досвід і з чоловіками теж, щоб зрозуміти, що мені більше подобається.
Чи були у тебе якісь складнощі з камін-аутами?
– Перший камін-аут я зробив, коли мені було 25 років, у День камін-ауту (11 жовтня) – я зізнався, що живу з жінками. Я зателефонував мамі і запитав її, чи знає вона, що сьогодні День камін-ауту. Вона запитала: “Що це таке?”. І я їй – лекцію на 40 хвилин. Якої реакції я очікував? Ну, істерики там. А вона мене питає: “Ти думаєш, я зовсім нічого не розумію?”. Виявилося, що один із найкращих її друзів – гей. Він відомий в Україні перукар. Офігенний дядько. Тож мама моя, незважаючи на те, що зараз їй уже понад 60, – дуже просунута жінка. Вона все прийняла і приймала. Була знайома майже з усіма моїми жінками.
Мої батьки мене завжди любили і приймали, адже я їхня дитина. Але камін-аут, як трансперсона, я не робив. Я залишив ім’я, мене завжди так звали. Коли я почав гормональну терапію, у мене зламався голос, але ми це навіть не обговорювали, а батьки начебто навіть не помітили. Мені в цьому сенсі легше – я майже не змінився. Звісно, тим, хто були дуже фемінними і почали змінюватись у бік маскулінності, або навпаки – були дуже маскулінними, і починають трансфемінний перехід, – їм важче, їм, звісно, доводиться робити камін-аути.
Ми попросили Леку перекласти гайди з транспереходів у країнах Балтії українською мовою, і Лека з ентузіазмом погодився. Тож скоро на сайті TraM з’являться гайди українською мовою!
—–
А ще в Ризі Лека познайомився з прекрасною жінкою і покохав її. Вона – антивоєнна активістка з Росії, яка емігрувала з початком війни, публічно протестувала проти агресії, допомагала українцям – як біженцям, так і тим, хто залишився в Україні й продовжує чинити опір. “Тож я в ліжку з ворогом”, – жартує Лека.
На жаль, їй довелося виїхати з Риги взагалі в іншу країну, бо місцева влада не давала їй легалізувати свій статус – ні як біженці, ні в якомусь іншому.
Якби Лека зі своєю коханою могли б зареєструвати шлюб або партнерство, вона могла б залишитися, як дружина українського громадянина. АЛЕ. У Леки – все ще документи з жіночим гендерним маркером, і поміняти він їх, як мігрант, не зможе ніде в Європі, зокрема і в Латвії.
Ну, і в чому проблема? – запитаєте ви, – у Латвії ж можна зареєструвати квір-партнерство.
Так, зараз можна. А тоді, коли кохана отримала відмову від Латвії, ще було не можна. Тому вона поїхала і запросила притулок в іншій країні.
Нехай реєструють шлюб у тій країні, куди вона виїхала! – порадите ви. Але й тут є ще одне велике АЛЕ: у тій, новій, дуже прогресивній європейській країні опція доступна тільки для квір-людей із легальним статусом, а в Лекіної дівчини його поки що немає.
Є ж країни, де не дивляться на громадянство під час офіційної реєстрації квір-союзів! – вигукне освічена людина. І тут ми стикаємося з третім АЛЕ – поки партнерка Леки не отримає свій офіційний статус у країні, де вона на такий сподівається, вона не може її залишати.
Льока поки що тільки може їздити в гості і щодня з нею зідзвонюватися, але офіційно зареєструвати стосунки в них не виходить. Одна надія на те, що притулок, а разом із тим і легальний статус його кохана все-таки зможе отримати, і тоді вони зможуть жити разом, де захочуть. Леке поки комфортно в Латвії:
– Люблю, коли є зима, а влітку – багато зелені. А ще – простіше в комунікації, адже тут я можу говорити російською, і мене розуміють. Ну, і в Латвії виявилося досить просто отримати рецепт на гормональну терапію, а не чекати роками, як в інших країнах.
Як Леці так швидко вдалося знайти роботу в Ризі? У нього – рідкісна спеціальність, і навіть любов, так він каже:
– Я з дитинства дико любив взуття. Це, власне, видно (показує на високий стелаж, заповнений кросівками і черевиками). Я приїхав до Латвії, у мене було всього три пари. У мене, напевно, дар знаходити гарне взуття серед купи непотрібного. Я – реставратор шкіряного взуття. А коли почався ковід, я навіть навчився сам шити взуття. Я люблю працювати руками – це мене заспокоює, знімає стрес. Це навіть не робота, а любов, скоріше. Тут я займаюся улюбленою справою.
А ще в Леки в Ризі з’явився улюбленець – привітне і ласкаве кучеряве цуценя Міша!
